Солдат із позивним Торець, мешканець Слов’янська Юрій Стрєльцов майже рік служить добровольцем в окремій чоті «Карпатська Січ», захищаючи нашу землю на сході України. Кореспонденту 6262 вдалось зустрітись із Юрієм під час його короткої відпустки та дізнатись щодо ситуації на передовій із перших вуст.
33-річний Юрій Стрєльцов у недалекому минулому колишній медичний працівник. Мешкає він під Слов’янськом у селищі Черкаському та ніколи не приховував свою життєву позицію. Юрій завжди активно приймав участь у всіх патріотичних заходах нашого міста та навіть був кандидатом у депутати слов'янської ради на минулих виборах, тож його обличчя можна з легкістю знайти на фото в архівах місцевої преси. На зустріч військовослужбовець прийшов у звичайному цивільному одязі. Каже, що у відпустці і від камуфляжу треба відпочити. Важкі спогади… Погані асоціації… Звичайний чоловік, такий самий, як і на фото, та все таки відчуваються суттєві зміни. На всіх війна накладає свій відбиток та навіть ми з вами тому не виключення.
Юрій, розкажіть коли саме і де вас знайшла війна.
- Як так сталося? З самого початку війни в Україні, це лютий 2014 року. Як почалась окупація Криму, наші місцеві патріоти Слов’янська на наступний день почали бігти в військкомати. Військкомати були зачинені, а нам казали що наші послуги непотрібні. Ходили туди довго, але відповідь була одна й та сама – від послуг патріотів відмовлялись. Потім пішли мітинги, тітушки…. На окупацію Криму всі у владі дивились безпорадно, а ми робили що могли. Виходили на вулиці, влаштовували мітинги. Потім окупація Слов’янська. Що ми, звичайні мирні люди, могли зробити проти людей з автоматами? З голими руками йти не було ніякого сенсу.
Кудись виїзжали за період окупації міста?
- Ні, весь час був вдома, у Слов’янському районі. У нас там намагались зробити блокпост, але місцеві люди охочих одразу розігнали. Місцеві сепаратисти були загалом комуністи, не знаю як у самому місті, а в нашому селищі було так. Вони тоді й до мене додому прибігали, але «Правого сектора» не знайшли та після жорсткої розмови наче заспокоїлись. Зброї у них ніякої не було, тож вони більше не приходили. Такі собі ініціативні.
Не дуже вони й проводили так звані «роботи» з виявлення патріотів. Але ж така ситуація була лише у районі. Гадаю, якби наші спецслужби вчасно відреагували, все було б інакше.
Які були твої подальші дії?
- Оскільки армію свого часу я не пройшов, військової підготовки не маю, з першими добровольчими батальйонами піти не вдалось. З голими руками не підеш, тут амуніція потрібна. Ситуації різні, буває й таке, що один автомат на сімох військових. Спочатку були сподівання на зміни після виборів, але вони швидко щезли. Спершу вибори президента, потім до Верховної Ради… Всі сподівання провалились. Побачивши ситуацію в країні, я остаточно прийняв рішення йти в армію.
Спочатку намагався вступити в батальйон особливого призначення «Січ». Їздив до Києва, але на той час не було набору. Довелось чекати і вже влітку 2015 року я потрапив до окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ».
А яка ситуація тоді була зі слов’янським військоматом?
- Не було набору. Наш військомат категорично відмовлявся мене брати. Поставились з нерозумінням, мовляв, як це так – добровольцем йти. Я взагалі там ледь-ледь власні документи знайшов, тож мене навряд чи хтось колись би призвав. До речі, нещодавно мені дзвонили. Запрошували йти воювати, але ж демобілізація вже не за горами. (сміється)
От ти потрапив на фронт. Що відбувалось далі?
- У нас були такі порядки – спочатку спілкуєшся з людьми. Потім потрапляєш на другу лінію, для нас то було Первомайськ, це 2 км від лінії фронту. Заступаєш на позиції і спостерігаєш за всім зі сторони. Тільки після цього відправляли на передову. Це така певна адаптація. Було тоді літо 2015. На другій стадії все встигали побачити – і гради, і міни, і танки. Не кожен доброволець витримував, багато повертались додому так і не дійшовши до основних позицій.
Яким був твій військовий шлях? Де встиг побувати?
- Загалом це Піски, де я пробув весну та половину літа. У нас були ротації по два тижні, відпочивали у Курахово. Потім інша половина літа та до початку березня – Донецький аеропорт. Там ми були безвиїзно. До цього швидко звикаєш. У Пісках мирні мешканці всі живуть по підвалах, інакше не можна. І так по 10 місяців, рік… Так і ми жили. Мені виїзжати додому не хотілось – є якась своя романтика. На фронті загострюються всі почуття. Ти тільки за звуком дізнаєшся звідки та куди летить снаряд, як пролітають кулі…відчуваєш це все.
Жінки з вами також служать?
- Точно можу сказати, що дівчатам там робити нічого. Там ми всі на рівних служили – і чоловіки, і жінки. Загалом жінки виступають медиками, але були й такі, що самі йдуть на позиції. Це зовсім не дівоча робота.
Як надавалась медична допомога?
- У Пісках прямо біля лінії оборони є медичний штаб. Частина знаходиться у підвалі, аби ховатись від обстрілів. Саме там надається первинна медична допомога. Медики прямо там живуть, тож працюють цілодобово. Також є машини швидкої допомоги. Найоптимальнішим варіантом авто виявився звичайний УАЗ. Були й броньовані машини, але на них моментально реагують сєпари – обстрілюють одразу. Далі всіх поранених вивозять у лікарню Селідово.
Багато таких випадків?
- Кожного дня. Колись було й таке, що мені доводилось поранених перебинтовувати. Медиків дуже не вистачає.
Як все виглядає в містах біля лінії фронту?
- Як були під аеропортом, то мешкали у Водяному. Це зовсім поруч, до хат долітають і ворожі снаряди, і кулі. А от у Пісках на даний момент не залишилось жодного цілого будинку. Водяне серйозно не обстрілюють десь з вересня. Люди потрохи починають вертатись. Там навіть працює школа, є шкільний автобус.
Чим займались у Водяному?
- Був навіть період, коли ми повірили в перемир’я. В цей час ми копали окопи. В цьому допомагали волонтери, приїжджали і зі Слов’янська з підтримкою. Ще нещодавно копати було дуже небезпечно: якщо голову на пару сантиметрів з окопу видно буде, то прострелять одразу. А відтоді з’явилась можливість хоча б озиратись на місцевість. Копали, копали і докопались до того, що одного з нас снайпер прострелив. Після цього випадку стало зрозуміло, що ніякого перемир’я ніколи не буде.