Разведчик Василий Ковальчук: «Главное не опускать руки и двигаться вперед. Если мы все вместе объединимся, то сможем изменить эту страну»

год мира в Славянске

5 июля 2014 года над зданием Славянского городского совета был поднят государственный флаг Украины, который ознаменовал переход города под контроль украинской власти. Представляем Вашему вниманию интервью с Василием Ковальчуком - разведчиком Национальной гвардии, который изображен на легендарном фото после поднятия флага на крыше горсовета.

Василий Ковальчук на момент 5 июля 2014 года значился разведчиком второго батальона Национальной гвардии Украины. Сейчас Василий вместе с Иваном Журавлевым служит в 131-м отдельном разведывательном батальоне Вооруженным сил Украины. Сам Василий Ковальчук родом из Хмельнитчины.

Интервью у Василия мы взяли, связавшись через Skype.

- Коли ви пішли в АТО, де вас застав початок війни?

- Початок війни застав на Майдані, по суті. Я був учасником Майдану, ми вишли з мирним протестом, з плакатиками, а потім почали вдягати лижні шоломи, бо зрозуміли що там небезпечно. Потім військові каски знайшлися. Перемога Революції Гідності, окупація Криму. Під час анексії Криму нас запросили приєднатися до Національної гвардії.

- У вас вже був досвід служби в армії?

- Так, в мене був досвід. На той час армії не було, внутрішні війська були не на своєму місці. Розуміючи ситуацію, я погодився. Відразу з Майдану в квітні місяці, та мабуть ще був березень, я не пам’ятаю дати, десь кінець березня, ми відправились на полігон в Нові Петрівці. Починав я свій шлях саме з Національної гвардії. Там ми познайомились з Іваном Журавльовим, хоча він теж приймав участь у Майдані, поруч ми десь стояли, але ми не були знайомі, не бачились і не пересікались. З Іваном ми познайомилися вже під час навчань на полігоні. В першу ротацію я не відправився в зону АТО, там з паперами були якісь проблеми. Потім після маленької перерви я повернувся на полігон і вже з Другим батальйон національної гвардії ми відправились під Слов’янськ. З Кримом вже все було пізно, все вирішено, бо нас готували на Крим саме. І коли все перейшло на схід країни, тоді вже ми відправились в зону АТО. З Іваном ми були з полігону разом, так і до останнього.

- Вас одразу відправили в зону АТО під Слов’янськ?

- Так, небезпека була саме під Слов’янськом. Інші території були у невідомості, хоча під контроль треба було брати всі території. А не зробили цього, на жаль. Нашим завданням вув Слов’янськ: опорні пункти навколо міста, траса на Краматорськ. У нас з Іваном було чимало виходів, біля двадцяти. Працювали переважно тільки вдвох. Деколи були виходи у складі розвід груп, а взагалі переважно ми вдвох. Ми один одного розуміли відразу і так до останнього дня ми і залишались. Не все ми маємо право розповідати, але деякі операції ми відпрацьовували, розробляли, але ж їм не давався хід. Можливо, сподівалися на мирне вирішення цього конфлікту, але нічим добрим він все не закінчувався. Слава Богу, Слов’янськ вони вирішили залишити, бо були б там бої дуже серйозні. Нас кидали з одного опорного пункту на інший. Якось так виходило, що навколо Слов’янська ми покрутились. Перебували ми тоді на третьому блок посту, напередодні проводили розвідку. Завдяки розвідданим Івана, це саме його заслуга. Він непримітної зовнішності, ми вирішили що в двох не будемо іти, бо небезпечно. Він сказав, що піде сам. Він перевдягнувся, велосипед взяв, мішечок, ніби він за хлібом. Ми таке для нього зробили алібі. А він вже з під носу в них зняв прапор і в доказ того, що він там був. З нами була група, ми вже планували на вихід. Була інформація, що відходять. Але ми знали, що є заручники, тому треба було терміново іти по їхнім слідам. Бо бачили багато зброї і всього іншого. Нас зупинили, бо на той момент, штурмові загони виконували свою справу.

- Це було п’ятого липня?

- Так, це було п’яте. Нас зупинили зі словами, що зараз буде спецназ захоплювати місто, але так виявилось, що вони не знали, з якого боку їм заходити і яка дорога є безпечна, де не буде засідок. Ця інформація була у нас і вони були змушені звернутися до нас. Ми сіли на перший борт, проклали шлях, обговорили, пояснили як заходити і на першому борту ввійшли в місто. На ньому доїхали до центральної площі, до міськвиконкому. Там була команда дана спецназу закріпитись, далі не рухатись. В приміщення вони також не заходили. В нас був прапор з собою. І так вийшло…

Я не думав встановлювати прапор. В нас була мета – поскоріше звільнити місто, заручників, що правда ми не знали кількість їх і де вони перебувають. Вони мали їх вивозити теж, але не встигли по заручниках. А прапор... Ну випадково дістав прапор.

- Іван казав, що прапор був з Майдану.

- Можливо він і був з Майдану, я вже не пам’ятаю, хто його дістав. Можливо так, це ж Ваня його дістав. На столі на блокпосту підписали його швиденько - «Другий батальйон Національної гвардії». Коли ми вирушали, взяли з собою прапор, на всяк випадок. Ми до цього не готувались, поставимо чи не поставимо - як там буде. А ось коли потрапили до центру, там де Іван знімав прапор російський, по суті там був ще «ДНРівський» прапор, на котрий він не звернув увагу під час рейду по місту. Була ще така незвична картина, коли повиходило багато міліціонерів на вулицю, такі охайні , нагладжені, чистенькі і на запитання «що ви тут робите?», вони відповіли: «Ми охороняємо тут місто». Зрозуміло, ми всіх перевіряли, вони всі були заарештовані. Це все було абсурдно. Де вони всі були раніше?

- Як до вас ставились місцеві? Ви ж були під Слов'янськом.

- Так, ми багато спілкувались. Нам треба було спілкуватись, інформацію збирати. В принципі ставлення було більш позитивне, негативу небагато я бачив. Ну зрозуміло, люди бояться. До того, як хтось прийде, вони будуть ставитись добре, то страх. Але як на моє переконання, то такі самі люди, як і по всій Україні. Різні люди і переважно хороші, і вони заслуговують на хороше життя, однозначно. Це люди, які не хочуть війни, тільки мирного та спокійного життя. Зрозуміло, що десь був обман, була програна інформаційно війна насамперед. Потім були і інші міста.

У нас Маріуполь останнє місце дислокації. Я з ними спілкуюсь, люди і досі дивляться якісь російські канали і розповідають, що нам дико дивитись українські канали, вони не сприймають українську мову. Зараз зникають російські канали. Я пригадую такі події на початку 90-х років, коли розпад радянського союзу був. Тоді всі програми, все кіно на російській мові було, а потім почали переходити на українську мову. Самому різало слух, я ніби українець, але таке відчуття було. Так що зараз можна так судити. Люди очікували, що прийдуть бандерівці, а прийшли нормальні хлопці. Ми давали продукти, ліки, чим могли тим і допомагали, а самі особливо не жирували. Завдяки волонтерству ми і виживали. І голодувати доводилось. Але це війна…

- Ваші відчуття і враження, коли ви підіймалися по виконкому?І що особисто для вас символізувало підняття прапору над містом?

- Хоч ми і не планували підняття прапору, але ця подія… Прапор був з нами, перед нами виконком. Ми розуміли, що хто-небуть мусить підняти прапор, щоб люди бачили, що прийшла українська влада, що Україна повертається. Я звернувся до спецназу, в допомозі вони відмовили, у них не було команди такої не від кого. Вони чекали Валерія Гелетея (на той час Міністр оборони України – ред.), який потім Герої України за звільнення Слов’янська отримав. У спецназівців не було такої команди, з нами пішов тільки Влад Волошин.

Йому було цікаво це все відзняти і він пішов з нами. Хоча потім за це отримав на горіхи від свого керівництва. Він пішов з нами, я ще взяв з собою міліціонера, котрий був затриманий. Я сказав, що він мусить щось зробити для своїй країни і сказав йому, що він буде у нас «розміновувачем». Потім мені стало його шкода, ми поставили його позаду. Сподіваюсь, хлопець зрозумів свої помилки і несе службу так, як потрібно.

- Ваші відчуття, коли над Слов'янськом замайорив прапор України?

- Коли підіймали, я про це не думав. Насамперед, це була безпека. Іван підіймав прапор, а я турбувався про те, щоб не було обстрілу, не було засідки. Вже потім до мене прийшло таке відчуття і я зрозумів, що все спокійно, всі відступили. Відчуття гордості. Цей прапор підіймав для тих хлопців, тих людей, які загинули на Майдані, побратимів наших, які вже загинули на сході України, звільняючи нашу країну. Так що це знаменна подія. Це була наша перша перемога - це тільки розвиток подій і звільнення території… Здавалося, що це все скоро закінчиться всі ці жахи і все повернеться до ладу...

Слов’янськ нарешті зрозумів що добре, а що погано, коли все це закінчилось. Я це сам відчув в місті. Сподіваюсь, такі події у Слов’янську більше не відбудуться. Ми говорили з людьми, намагалися до них донести, що все налагодиться і все буде добре, але люди були налякані.

- Які побажання ви б хотіли передати жителям Слов’янська?

- Насамперед не зупинятися громадам. Об’єднуватись людям потрібно, бо це їхня земля. Вони власники цієї землі і тільки їм вирішувати, як жити на цій землі і належить вона тільки їм. А все інше заводи, пароходи - це все ваше і тільки ви мусити вирішувати, як вам жити на цій землі. Головне не опускати руки та рухатися вперед. Якщо ми всі разом об’єднаємось, то зможемо змінити цю країну. Вірити в краще і не зупинятися.